У витоків створення Клінічного інституту для удосконалення лікарів (1918) стояла медична громадськість - професійна Спілка київських лікарів, передові представники якого, вихованці медичного факультету університету Св. Володимира (М. А. Левитський, О. З. Лазарєв, Є. Л. Скловський, Г. Б. Биховський, І. І. Фрумін та ін), не зважаючи на всі настрої і труднощі того часу, вбачали в організації підвищення кваліфікації лікарів одну з невідкладних завдань свого часу і стали одними з засновників закладу нового типу, першими його професорами.

Мета створюваного закладу досить чітко визначалася вже в першому його Статуті, як «... cпеціалізація лікарів в галузі практичної і теоретичної медицини, набуття загального медичного стажу молодими лікарями, періодична організація повторювальних курсів для поповнення і оновлення знань лікарів і, нарешті, наукова робота лікарів у вибраних ними галузях» (Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. Фонд 166, № 2, справа № 421, с. 48-55, 1921-1922).

Головною структурою з формування інституту стала постійна, обрана Спілкою лікарів, організаційна комісія, яка провела значну роботу з «... конструювання секцій інституту, устаткування й розміщення медичних кабінетів, запрошення лікарів-консультантів, лекторів, викладачів та амбулаторних лікарів для участі в роботі Інституту ... комісія отримала, нарешті, можливість 2 серпня 1918 р. відкрити показову клінічну амбулаторію (бульвар Шевченка, 13 - авт.)  за всіма спеціальностями, а також денну і нічну поліклініки для виїзду до хворих додому по викликам через Інститут» (Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. Фонд 166, № 2, справа № 421, с. 90 зворотн., 1921-1922).

Так 95 років тому розпочав свою діяльність Клінічний інститут для удосконалення лікарів, в самій назві якого закладалася, насамперед, його клінічна спрямованість, яка і визначалася першим складом його кафедр і курсів. Серед його головних завдань перший голова  Правління професор  М.А. Левитський визначав: «... підготовку лікарів у сфері теоретичної і практичної медицини, поповнення та оновлення знань молодих лікарів, і для досягнення цієї мети організовуються періодичні повторювальні курси за всіма спеціальностями, а також виробляються практичні наукові роботи, чим одночасно і надається авторитетна лікувальна допомога широким масам населення Києва і його околиць... » (Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. Фонд 166, № 2, справа № 421, с. 90 зворотн., 1921-1922).

Слід віддати належне засновникам інституту, які ставили перед ним такі завдання, маючи в своєму розпорядженні лише одну поліклініку з обслуговування на дому і амбулаторію для хворих, які приходять самі; при поліклініці в 1918 р. було відкрито аптеку та хіміко-бактеріологічну лабораторію. У таких умовах Клінічний інститут став у витоків зародження системи післядипломної підготовки лікарів в Україні.

Педагогічний процес в Клінічному інституті на початку його існування складався з практичної роботи лікарів-курсантів в лікувальних установах і відвідування у вечірній час лекцій, щодо систематичних занятть, то вони розпочались в осінньому семестрі 1920 р., коли слухачами «знову відкритих повторювальних курсів» стали перші 117 лікарів. Цей період співпав з початком реформування вищої школи в Україні, внаслідок чого в лютому 1921 р. управління інститутом перейшло від Наркомздоров’я України до відання системи Укрголовпрофосвіти, зокрема Київського губернського відділу професійної освіти, а безпосереднє керівництво ним здійснювали новообрані Правління та Рада, які вперше розробили загальний план педагогічної діяльності інституту.

Наприкінці 20-х років інститут мав у своєму складі наступні кафедри: оториноларингології (1921, професор С. Є. Ставракі), дерматовенерології (1921, професор О. Г. Лур'є), терапії (1921, професор О. Б. Бернштейн), хірургії (1922, професор Г. Б. Биховський), патологічної анатомії (1922, професор І. Т. Тітов), нервових хвороб (1923, професор Б. М. Маньковський), ортопедії і травматології (1926, професор І. Й. Фрумін ), психіатрії (1927, к.мед.н. І. О. Залкінд), урології (1929, професор А. А. Чайка). Навчально-наукова діяльність інституту фінансувалася Наркомосвіти, лікувальна - Наркомздоров’я України, тобто в управлінні закладом існувало певне двовладдя.

Підводячи підсумки досягнень інституту за перші 10 років існування, відзначаючи його роль і місце в системі охорони здоров'я і окреслюючи перспективу, його директор професор О.Б. Бернштейн в 1928 р. підкреслював: «... У перші дні революційної епохи серед розрухи, голоду, епідемій було створено цей культурний осередок - один з етапів розвитку радянської медицини. Життя вимагало його існування, країна з ростом її культурних завдань вимагала наявності... озброєних знаннями хранителів здоров'я населення, і держава, при обмеженості своїх матеріальних ресурсів, всіляко прагнула підтримувати розвиток Київського інституту для удосконалення лікарів... За 10 років інститут перетворився на великий науково-навчальний заклад, що зміцнив знаннями вже понад 2500 лікарів, більше 1/4 всіх лікарів України ... (Праці клініки нервових хвороб Київського державного інституту для удосконалення лікарів. Т. I. Присвячується десятиріччю існування Інституту. К., 1928. С. 3-4).

Початок 30-х років ознаменувався завершенням корінної реорганізації вищої медичної школи України. 12 липня 1930 р. Раднарком УРСР видав постанову «Про реорганізацію вузів і втузів і передання їх до відання відповідних наркоматів», згідно з якою вища медична і фармацевтична освіта передавалися із системи Наркомпросу до відання Наркомздоров’я  України. Зосередження управління вищою медичною школою в одному відомстві стало переломним моментом в історії медичних вузів України і внесло суттєві зміни в діяльність інституту, перш за все, у визначення контингенту, що підлягає підвищенню кваліфікації, та її термінів. Якщо спочатку вказане регулювалось лише його першим Статутом, то Наркомздоров’я і партійно-урядові постанови початку 30-х років, зокрема, «Про медичні кадри» (1931) та «Про підготовку лікарів» (1934), ставили чіткі державні вимоги як до їх базової підготовки, так і до підвищення кваліфікації.

Згідно з новим Статутом (1931), інститут розподілявся на два сектори: адміністративно-організаційний і науково-навчальний. До складу останнього входили лікувально-профілактичний, санітарно-гігієнічний відділи, охматдит та відділ периферійної роботи, які в своїй основі заклали формування майбутніх факультетів. У свою чергу, відділ периферійної роботи складався з трьох бюро: методологічного, науково-консультативного та лекторського. Статутом вперше визначались і обов'язки курсантів: «Всі слухачі інститутів для вдосконалення після закінчення навчання зобов'язані були  відпрацювати на посадах за призначенням НКОЗ з розрахунку 1-1,5 місяці служби за 1 місяць навчання, але не менше одного року» (Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. Фонд 342, № 3, Т.2, справа № 3287, з. 74-77). Крім того, урядовою постановою «Про укріплення сільської дільниці» (1938) вперше встановлювалось обов'язкове - раз на три роки - направлення на курси удосконалення лікарів із сільської місцевості, міських - раз у п'ять років.

Зростання потреб практичної охорони здоров'я, особливо сільської місцевості, і початок спеціалізації потребували подальшого розширення системи удосконалення знань для лікарів як з питань фундаментальних дисциплін, так і вузьких спеціальностей. Саме це і визначило профільність кафедр, створених (в хронологічному порядку) в Інституті протягом 30-х років (директори - О. Б. Бернштейн, 1922-1934; Л. М. Черняк, 1934-1941): щелепно-лицевої хірургії ( 1931, професор С. Н. Вайсблат), онкології (1932, професор Г.Б. Биховський), мікробіології (1932, професор М. Г. Беньяш), інфекційних хвороб (1934, професор А. М.Зюков), соціальної гігієни та організації охорони здоров'я (1935, К.Ф. Дупленко), фтизіатрії (1935, професор М. С. Морозовський), епідеміології (1935, професор С. Н. Ручковский), акушерства та гінекології (1935, професор В. Л. Лозинський), рентгенології (1936, доц. Н. Й. Шор), хірургії (1936, професор М. С. Коломійченко), судової медицини (1938, професор А. М. Гамбург), гігієни харчування (1939, Б. Л. Гордін), фармацевтичної хімії (1939, професор Я. А. Фіалков), технології ліків та клінічної фармації (1939, професор Г. А. Вайсман).

Довоєнний період характеризувався також суттєвим внеском вчених Інституту до скарбниці вітчизняної науки. Вчені інституту також були у витоків створення нових типів медичних установ. Так, професор Є.Л. Скловський був одним із засновників дитячих лікувально-профілактичних установ м. Києва, громадського руху «Крапля молока», професор Г.Б. Биховський в 1932 р. організував при Київському рентгенологічному інституті онкологічний диспансер і першу в Києві онкологічну клініку (1934), професор Г.Ф. Писемський став одним з організаторів колгоспних пологових будинків (1934), які отримали визнання в СРСР.

Таким чином, до початку війни в інституті нараховувалось 24 кафедри, але його діяльність не обмежувалася лише перепідготовкою в стінах вузу. Зростаюча потреба у підвищенні професійних знань призвела до зародження в довоєнний період  нової форми отримання знань шляхом наближення системи післядипломної освіти безпосередньо до виробництва. З цією метою на базах потужних на той час лікарняних установ Білої Церкви, Житомира, Коростеня, Черкас і Чернігова були створені як філії окремих кафедр, пункти підвищення кваліфікації лікарів на чолі з спеціально підготовленими в Інституті спеціалістами. Розширення учбово-матеріальної бази та профільності спеціалізації і перепідготовки лікарів інститут, який щорічно готував понад тисячу фахівців, став одним з найпотужніших медичних учбово-наукових закладів країни довоєнного часу.

У роки Другої світової війни інститут припинив свою діяльність, а його навчальна і матеріальна база були знищені під час тимчасової окупації Києва. Як і інші медики України, вчені Інституту внесли свій вагомий внесок у здобутки медицини воєнного періоду, а окремі з них проявили себе талановитими організаторами військової медицини. В історію назавжди увійшли імена головного терапевта Північно-Кавказького та І Українського фронтів - завідувача кафедри терапії професора В.Х. Василенка, головного хірурга евакопункту І Українського фронту, генерал-майора медичної служби, завідувача кафедри урології професора А.А. Чайки та багатьох інших.

Інститут відновив свою роботу на підставі Постанови Уряду України від 18 листопада 1943 р., виданої вже через два тижні після звільнення Києва. Перші кафедри (хірургії, нейрохірургії, ортопедії та травматології) почали діяти в 1944 р. на базі колишнього 408-го Окружного військового шпиталю та деяких лікувальних закладів міста, а першими слухачами стали фахівці евакошпиталів Міністерства охорони здоров'я.

На перших директорів інституту повоєнного часу (Я. А. Охріменко, 1943-1944; В.П. Комісаренко, 1944; І.І. Кальченко, 1944-1957) припали всі труднощі відбудовного періоду зі створення навчально-матеріальної бази для відновлення діяльності довоєнних кафедр та організації нових. Значну підтримку в цьому інститут отримав з боку Київської обласної лікарні, яку в 1944 р. Наркомздоров’я СРСР було затверджено в якості його навчальної бази і в котрій розмістилися переважна більшість клінічних кафедр та окремі теоретичні.

Наказом Народного Комісаріату охорони здоров'я СРСР від 21 березня 1944 р. були відновлені лікувальний і санітарно-гігієнічний факультети, а з 1945 р. почалася планова підготовка спеціалістів системи Міністерства охорони здоров'я.

У післявоєнні роки в інституті були створені кафедри: військово-медичної підготовки (1945, генерал-майор Л. Ф. Маслов), фізіотерапії і курортології (1945, професор А. Р. Киричинський), нейрохірургії (1945, професор О. І. Арутюнов), лікувальної фізкультури і лікарського контролю (1946, доц. С. М. Іванов), торако-абдомінальної хірурги (1955, професор М.М. Амосов). У 1953 р. якісний і кількісний склад кафедр поповнився за рахунок приєднання Київського інституту удосконалення провізорів, який існував з 1939 року, у складі кафедр: фармацевтичної хімії (професор Я. А. Фіалков), фармакогнозії і фармакології (доц. М.З. Міндлін), технології лікарських форм (професор Г. А. Вайсман). Створення нових кафедр та розширення профільності перепідготовки спеціалістів призвело до суттєвого зростання обсягу роботи Інституту: якщо в 1944 р. було підготовлено всього 486 чоловік, то план на 1953 р. перевищував 1600. 1957-1959 роки (директор - доц. В.Д. Братусь) були відзначені відкриттям кафедр медичної радіології (1957, професор О. О. Городецький), терапії №2 (1958, професор І. П. Лернер) і педіатрії №2 (1959, професор Є. Г. Городецька).

Наприкінці 50-х років інститут очолив професор М. Н. Умовіст, який займав цю посаду протягом 25 років (1959-1984). Цей період відзначений важливими подіями в житті Інституту, які наклали відбиток на всю його подальшу діяльність. Вони пов'язані, по-перше, із значним зростанням кількості кафедр, що обумовлювалось потребами практичної охорони здоров'я, яка взяла з початку 60-х років курс на розширення, удосконалення та підвищення якості спеціалізованої медичної допомоги. По-друге, починаючи з 1965 р. і протягом понад чверті століття (до 1991 р.), інститут був підпорядкований Міністерству охорони здоров'я СРСР, яке надало йому новий «інтернаціональний» статус, оскільки слухачами стали представники всіх країн СНД, хоча лікарі з України завжди складали майже половину всього контингенту курсантів.

Саме потреби практичної охорони здоров'я і визначили профільність кафедр, відкритих в інституті протягом 1960-1984 років: клінічної та лабораторної діагностики (1960), нервових хвороб №2 (1962), іноземних мов (1962), ортопедичної стоматології (1964), загальної і комунальної гігієни (1965), гастроентерології та дієтології (1965), радіаційної гігієни (1966), анестезіології та ревматології (1967), цивільної оборони (1968), гігієни токсикології і клініки отруєнь пестицидами (1968), дитячої психоневрології (1969), гематології та трансфузіології (1969), реабілітації, лікувальної фізкультури і мануальної терапії (1969), кардіології (1969), дитячої оториноларингології (1969), геронтології та геріатрії (1970), Центральної науково-дослідної лабораторії (1972), травматології, ортопедії і опікових травм (1974), торакальної хірургії та пульмонології (1975), дитячої стоматології (1977), неонатології (1977), дитячої дерматовенерології (1978), організації та економіки фармації (1978), функціональної діагностики (1978), терапевтичної стоматології №2 (1980), акушерства та гінекології №3 (1980), нервових хвороб №3 (1980), терапії №3 (1980), педіатрії №3 (1980), дитячої хірургії (1981).

До початку 90-х років інститут став одним з найбільших в СРСР і найпотужнішим в Україні навчальним закладом такого типу. Якщо в перший післявоєнний рік в ньому працювало всього 68 викладачів, у тому числі 19 професорів, 20 доцентів і 29 асистентів, то в ювілейному 2013 році в штаті більше 1600 співробітників, у тому числі понад 820 науково-педагогічних працівників, серед яких 220 докторів і 496 кандидатів наук.

Протягом 1985-1991 рр. (з 1984 р. ректор - професор В. М. Гирін), коли інститут ще знаходився у підпорядкуванні Міністерству охорони здоров'я СРСР, були створені кафедри вірусології (1985), клінічної імунології та алергології (1985), медичної інформатики та обчислювальної техніки (1986), швидкої та невідкладної медичної допомоги (1987), медико-соціальних проблем охорони матері і дитини (1988), неврології та рефлексотерапії (1988), дитячої анестезіології та реаніматології (1989), медичної генетики (1989), клінічної фармакології та фітотерапії (1990).

Новий період в діяльності інституту розпочався в жовтні 1991 р. після його повернення до системи МОЗ суверенної України, яке спричинило якісні зміни його статусу. В нових умовах, які співпали з початком проведення реформи медичної освіти в Україні, інститут зайняв пріоритетне положення в галузі післядипломної підготовки і перетворився в навчально-методичний центр МОЗ України з цієї проблеми. Окремі кафедри, наприклад, управління охороною здоров'я, медичної інформатики та обчислювальної техніки, були визначені МОЗ як провідні з відповідних проблем.

Відповідно до Концепції зазначеної реформи, орієнтованої на досягнення рівня підготовки лікарів у найбільш розвинених країнах світу, в 1992 р. були введені нові форми післядипломного навчання лікарів та провізорів, зокрема, передатестаційні цикли, очно-заочне навчання лікарів-інтернів, цикли підготовки з ряду спеціальностей керівників та викладачів інститутів і факультетів удосконалення лікарів медичних вузів. В умовах суверенної України були розроблені власні національні навчальні програми, розроблені і впроваджені в навчальний процес атестаційні комп'ютерні системи для інститутів аналогічного профілю в державі.

Після повернення інституту до системи МОЗ України було створено кафедри: серцево-судинної хірургії (1992), спортивної медицини і санології (1992), ендокринології (1992), дитячих інфекційних хвороб (1993), нефрології (1995), педагогіки і психологи (1995).

Нові вимоги, висунуті Концепцією реформування вищої медичної і післядипломної освіти, запити практичної охорони здоров'я та поява нових наукових напрямків в діяльності кафедр мали істотний вплив на їх кількість і якісну структуру. Нового статусу інститут набув після видання Кабінетом Міністрів України в п'яту річницю незалежності нашої держави постанови «Про створення Київської медичної академії післядипломної освіти» від 13 травня 1996 р., згідно з якою на його базі було створено навчальний заклад нового типу і вищого (ІV) рівня акредитації - єдина, до того часу, в Україні медична академія післядипломної освіти.

В ознаменування 80-річчя академії, згідно з Постановою Кабінету Міністрів України № 513 від 20 квітня 1998 року «Про увічнення пам'яті П. Л. Шупика», їй присвоєно ім'я видатного державного діяча і вченого - професора Платона Лукича Шупика (1907-1986), який двічі обіймав посаду Міністра охорони здоров'я України (1952-1954, 1956-1969), вніс вагомий вклад у розвиток навчальної, наукової та матеріальної бази академії, протягом 14 років (1965-1979) завідував кафедрою соціальної медицини та організації охорони здоров'я (тепер - кафедра управління охороною здоров'я).

Академія отримала статус Національної згідно з Указом Президента України В. А. Ющенка «Про надання Київській медичній академії післядипломної освіти імені П.Л. Шупика статусу Національної » від 27 березня 2006 року, № 236/2006 р.

Підсумовуючи шлях, пройдений від Клінічного інституту для удосконалення лікарів до першої в Україні Національної медичної академії післядипломної освіти імені П. Л. Шупика, слід підкреслити, що його гордістю завжди були наукові кадри. Свого часу тут працювали академіки, члени-кореспонденти академій наук М. М. Амосов, О. І. Арутюнов, В. Д. Братусь, В. Х. Василенко, А. С. Єфімов, Д. М. Калюжний, Г. В. Книшов, В. П. Комісаренко, Б. М. Маньківський, О. М. Марзєєв, Л. І. Медведь, Л. В. Тимошенко, Д. Ф. Чеботарьов, О. О. Шалімов, Ф. Р. Богданов. Нині в академії працюють академіки та члени-кореспонденти НАН і НАМН України  В. І. Козявкін, Ю. В. Вороненко (ректор академії з 2002), М. Г. Шандала, Л. А. Пиріг, М. Д. Тронько, Ю. І. Фещенко, М. Є. Поліщук та багато інших видатних учених.

Серед працівників академії – 7 академіків і 18 членів-кореспондентів НАМН і 3 члени-кореспонденти НАН України, 3 академіки АН Вищої школи України, 32 заслужених діячі науки і техніки України, 36 лауреатів Державної премії України в галузі науки і техніки, 71 заслужений лікар України, 3 заслужених працівники освіти України, 3 заслужених раціоналізатори та винахідники України, 7 заслужених працівників охорони здоров’я України, 2 заслужених працівники фармації України.

Засновниками нових в Україні наукових шкіл стали вчені академії М. М. Амосов, Ю. П. Вдовиченко, І. М. Ганжа, О. А. Євдощенко, Є. В. Коханевич, Ю. В. Вороненко, Є. Л. Мачерет, О. П. Мінцер, М. Є. Поліщук, М. М. Сергієнко, Л. В. Тимошенко, А. І. Тріщинський, О. О. Шалімов та інші.

Одним із пріоритетів академії є спадкоємність наукових знань. Ще перебуваючи в ранзі інституту, наш заклад вперше отримав право захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата медичних наук (1963), а з 1967 – доктора медичних наук. Нині в академії функціонують 11 спеціалізованих вчених рад із захисту докторських і кандидатських дисертацій з 17 спеціальностей, а саме: внутрішніх хвороб; нервових хвороб; хірургії; акушерства і гінекології, анестезіології та інтенсивної терапії; травматології та ортопедії; судової медицини; технології ліків та організації фармацевтичної справи та судової фармації; фармацевтичної хімії і фармакогнозії; очних хвороб; променевої діагностики та променевої терапії; загальної практики – сімейна медицина; соціальної медицини; стоматології; медичної і біологічної інформатики та кібернетики.

З 2008 року НМАПО імені П. Л. Шупика – колективний член Європейської академії природничих наук. Визначною подією стало підписання 2016 р. угоди про співпрацю між НМАПО імені П. Л. Шупика та лідером європейського медичного освітнього простору Каролінським інститутом (Швеція). З 2017 р. - член Великої хартії університетів (Magna Charta Universitatum).

VIVAT  AKADEMIA, VIVAT  PROFESORES!(з нагоди 95-річчя від заснування НМАПО імені П.Л. Шупика)

Нам дев`яносто п’ять! Та ми всі молоді,
Бадьорі, наполегливі, завзяті.
Лише одне ми маєм на меті,
Щоб процвітала наша «Alma mater!»

Шануймо Академію свою,
За її мудрість, доброту, стремління.
Підставимо своє плече її,
Бо це вона навчила нас сумлінню!

Подбаймо, щоб завжди кожен пам`ятав,
Про тих, хто біля витоків її стояв.
Хто не жалів ні сили, ані часу,
Хто себе справі до останку віддавав!

Хто дбав про те, щоб ми могли сьогодні
Відчути радість ювілейних дат.
І завжди радісну мали нагоду
Сказати щиро, Академіє, «VIVAT»!

Про тебе добра слава всюди лине в світі,
Міцніє з часом твоя мудрість золота.
Отож усі ми, учні твої, діти
Бажаєм долі щедрої « На многая і многая літа»!

К. Парпалей